julia_melnyczuk

Днями побувала на презентації нового роману Марека Краєвського "Голова Мінотавра"  (в українському перекладі ця перша із т.зв. "львівської серії" книжка з'явиться восени). Тут, у Вроцлаві, Краєвський сприймається не просто як відомий польський детективіст, але, найперше, як людина, яка оспівує той старий Вроцлав, якого ми не знаємо. Власне, і моє знайомство із його творчістю (а прочитала я поки - соромно сказати! - тільки один його роман, "Кінець світу в Бреслау") із тієї ж причини - хотілося більше дізнатися, торкнутися того Бреслау.  Потім ходила Вроцлавом, а в уяві поставали цілі уривки із книжки.

Автор виявився балакучим, а публіка дуже підкованою (почувалася там, наче школярка, бо читачі знали про життя Ебергарда Мокка, головного героя романів Краєвського, здається, більше, аніж він сам :). Не здивувало, але вразило, що люди розпитували про Львів і чи будуть іще романи "львівської серії".  Одне слово - цікаво. Тому записала майже всю авторську зустріч.

Останнім часом ви стали дуже важливою постаттю в польській літературі, навіть більше – людиною, яка надихає на творчість й інших. Постав навіть цілий напрямок ретро-детективу. Як  почуваєтеся у ролі його творця?

М.К.: Якщо моя творчість справді зумовила появу літератури такого ґатунку, то звісно це дуже мене тішить. Тішить, що є колеги, які намагаються відтворити давню атмосферу, звертаються до минулого, знаходять і розгадують кримінальні загадки. З іншого боку, не почуваюся батьком чи засновником, бо насправді так не є. Просто я знайшов власну нішу літератора, тут, у Вроцлаві. Історія цього міста мене завжди цікавила. Власне, я і не сподівався, що мій перший роман буде виданий, не кажучи вже про те, що нині ласкаві критики називатимуть мене засновником.

Як відомо, вже «Фортеця Бреслау» нібито мала бути останньою із серії розповідей про Ебергарда Мокка. Але згодом з’явилась «Чума Бреслау», зараз маємо «Голову Мінотавра», щоправда зі зміною локалізації. Як з’явилась думка перестати писати про цього героя? Чи взагалі письменник може сказати «більше ніколи»?

M.K.: Автор популярних романів, що написав такий собі літературний серіал, автор, який адресує свої твори широкій публіці і людина, для якої писання є фахом ( а це є моя робота), ніколи не повинен казати ніколи. Читачі мають свої очікування. Тож коли я сказав, що завершую написання романів про Мокка, то посипалися прохання – на авторських зустрічах, наприклад, і навіть протести. Люди казали: «Прошу пана, будь ласка не закінчуйте з тим Мокком!» І це для мене дуже важливо. Тому вирішив продовжувати писати –  з’явилася моя п’ята книга, а тепер і шоста. Ця остання дещо інша. Найперше, як ви зауважили, у назві вже немає Вроцлава. А немає тому, що практично вся дія відбувається у прекрасному і чудовому польському місті Львові, перед війною. З одного боку, це є далі розповідь про Мокка, але не зовсім – з’являється новий герой. Але не буду багато розповідати про це.

Але цікаво все-таки, про що ж новий роман, що змінилось у житті Мокка, окрім зміни місця дії?

М.К.: Це дуже істотна новизна, що Мокк веде слідство вже не у Вроцлаві. Починається роман так: знаходять жахливо вбиту молоду дівчину. Мокк  дізнається, що вона приїхала о певній годині до Вроцлава. Тільки один потяг був о цій годині – потяг зі Львова. Тож Мокк вирішує, що мусить провадити слідство у Львові (тоді на польській землі, бо це 37 рік). Мокк їде до Львова, там він зустрічається із комісаром поліції Едвардом Попєльським  і разом вони йдуть по слідам бестії, яка називається мінотавром. І тут я звертаюсь до стародавності: Мінотавр – напівбик-напівлюдина, потвора, якій, як пам’ятаєте, приносили в жертву незайманих дівчат. Мінотавр у моєму романі крім того ще практикує людожерство. Саме тому обидва поліціанта ще більше ненавидять його і йдуть його слідами вулицями Львова, а також переносяться на деякий час до іншого польського міста – до Катовіц. Між двома поліціантами під час розслідування зав’язується дружба. Спершу – жорстка, пізніше вона загартовується як сталь, бо виявляється, що в них багато спільного. Обидва залюблені в давнину, Едвард Попєльські є випускником Віденського університету, закінчив у Відні класичну філологію, цікавиться математикою. Обидва чоловіка люблять жінок легкої поведінки. Зрештою, обидва мають такий інстинкт гончих псів, які не попустять і до кінця гнатимуться за бестією. Чи піймають? Читайте у моїй книжці.

Чому саме Львів – вибір цього міста був невипадковим?

М.К.: Відповідь дуже проста – бо зі Львовом маю дуже тісні родинні зв’язки. Просто не зміг би написати роман про місто, з яким не відчуваю сильного емоційного зв’язку. Пишу тільки про ті міста, які люблю. Окрім хіба роману, написаного із Маріушем Чубаєм, де дія відбувається Гданську. Але Гданськ мені подобається. Натомість Вроцлав я люблю, саме тому всі мої, так би мовити, сольні твори написані про це місто. Тепер Львів. Моя мама походить з-під Львова, не раз чув про це місто від свого дядька, якому і присвячена ця книжка. Він розповідав мені ще тоді малому про прекрасне місто, яке називав воротами сходу. Всі ці розповіді збуджували мою уяву. Згодом мої мрії, думки бігли у часи міжвоєнного десятиліття. Мені усе там було до вподоби: і прославляння, і те, що латина вживалася інтелігенцією, строї, традиційні вбрання – капелюхи, краватки, сукні…Це було такою моєю виідеалізованою країною. Звісно, я здаю собі справи, що за часи тоді були, взяти хоча б ті ж Креси Східні, протистояння  між поляками і українцями. Я знаю про це. Але я весь час ідеалізував цей Львів. Це місто глибоко таїлося  під моєю шкірою, завжди було в мені. Хотів його побачити. І врешті поїхав – вперше в житті, у 2007 році. Я був в захопленні – місто звичайно дуже понищене, не відремонтоване, але все одно світить давнім блиском. Є той же Стрийський парк, університет із гарним написом латиною - Яна Казимира, хоч там вже пам’ятник Іванові Франкові, театр…Я все це бачив. Тоді вирішив – це моє друге місто.

Звідки ви черпали інформацію про Львів до свого роману?

М.К.: Найперше – я був там, жив десять днів, гуляв містом, фотографував вулиці, кам’яниці. Були усні реляції істориків, які мене водили Львовом, спогади людей. Історичні монографії, взагалі різна література - наприклад, дуже мені допомогла книжка українського письменника  Юрія Винничука «Кнайпи Львова ». Та навіть телефонна, адресна книжки. До речі, у мене кожне прізвище, згадане у романі, перевірене у таких джерелах і цілком реальне. Ще – мої дитячі спогади розповідей мого дядька, перегляд довоєнних фільмів і навіть львівська ґвара.

Чи будуть іще книжки про Львів?

М.К.: Чи буде цикл львівських романів? – не підтверджую, але і не заперечую. Мені подобається тримати свої плани в таємниці – це приносить добрі результати. Не говорю про свої плани також із тієї причини, що можуть знайтися люди, які їх використають. Колись багато років тому у Варшаві я розповів про намір написати роман про Варшаву міжвоєнних часів (я вже вигадав героя, почав досліджувати ті часи). І навіщо я казав про це у кожному інтерв’ю, на кожній авторській зустрічі?! – дуже скоро з’явилася книжка із такою ж назвою, темою. Тому наразі точно можу сказати лише те, що через рік о цій же порі буде наступна книжка.  

Чи є для є для вас мірилом успіху те,  що ваші твори перекладено багатьма мовами?

М.К.: Звичайно, це великий успіх. Нині мене переклали 12-ма мовами. А ще є 6 мов, на які будуть перекладені мої твори –  грецька, гебрейська.  Вже підписані контракти. Це велика радість. Хоча звісно треба визнати, що мої книжки продаються за кордоном так собі. Наприклад, у Нідерландах слабо, в Німеччині, Англії – не найгірше, але на диво дуже добре в Італії. Не знаю, в чому причина. Але, на мій погляд, про великий успіх можна говорити тоді, коли є великі продажі, а наразі таких немає.

Чи були труднощі у роботі із перекладачами?

М.К.: Різне буває – наприклад, перекладачі часто просять мене пояснити якісь речі, яких вони не розуміють. Іноді навіть знаходять помилки у автора – і в цьому велика користь співпраці із ними. А є й такі, які просто дивують мене своїм незнанням. Одна перекладачка (не казатиму, хто це), скажімо, написала мені мейл, у якому запитувала, що таке NSDAP. Я, звісно, висловився на тему її загальної освіченості, зважаючи на те, що вона не знає, що так називалась гітлерівська партія.

Відомо, що новий роман доступний також і в аудіоверсії…

М.К.: Так, я вважаю, що це прекрасна річ. Восени часто подорожую Польщею і постійно слухаю книжки. Саме так недавно пригадав собі «Іліаду» Гомера, «Злочин і кару» Достоєвського. Тому часто купую аудіокнижки і знаю, що іншим подобається слухати мої.

 ... І про роман «Róże cmentarne», написаний у співавторстві із Маріушем Чубаєм.

Як пишеться книжка двома авторами?

М.К.: Дуже просто. Ми домовилися, що кожен із нас пише по 30 тис. знаків на тиждень, більш-менш. Одного тижня написав я, вислав Маріушеві в п’ятницю мейлом. Чубай прочитав, зателефонував мені в неділю – сказав усі свої уваги, ми подискутували, виправили все. Тобто одного тижня я був письменником, Чубай – критиком, наступного – навпаки. Ми є досвідченими літераторами, людьми пера і нам вдалося наслідувати стилі один одного. Мій – трохи бароковий, розбудовані речення. Маріуш може це імітувати. Його стиль – сухий, короткі речення, вкінці – одні крапки. Звичайно, вибагливий читач помітить, яку частину твору хто писав. Наприклад, в «Różach cmentarnych», є момент, де атакують комахи. Але хто читав мій роман «Смерть в Бреслау», той пам’ятає, що там теж були комахи, яких я дуже боюся.