julia_melnyczuk

http://ww.wabrzezno.org/index.php/kultura/747-uas-samczuk

Це уривок із спогадів Уласа Самчука "Мій Бреслау" (польський переклад, українською не знайшла :(. Надзвичайно цікаво читати описи міста, університету, атмосфери того часу і настроїв. Найголовніше ж - про те, що саме у Вроцлаві "в моєму всесвіті появилась туманність, з якої поволі вилоньовались контури майбутньої «Волині»".

У моєму улюбленому місячнику для журналістів, маркетологів, фахівців з PR та усіх зацікавлених мас-медіа Press є така рубрика, у якій журналісти розповідають про те, які газети найчастіше читають, на які сайти заглядають, які теле- і радіо програми оглядають/слухають. Вирішила і собі написати щось подібне.

( Отож, поїхали! )

Минулого тижня водила Вроцлавом знімальну групу "Сніданку з 1+1". Показувала місцеві туристичні принади, шукала гномів і розказувала усякі байки (до речі, кажуть, що у ролі "гіда" у сюжеті плюсів мене уже бачили : ). 

Але до чого тут кіт із кроликом? Виявляється, є якийсь  передсвятковий проект у "Сніданку", де вибирають, чий буде наступний рік за східним гороскопом ( у них там все серйозно кандидати-дебати-компромати - і не награлися ще  в Україні у вибори?) Так ось у журналістки було ще й завдання записати у вроцлав'ян бліц-опитування про те, за кого вони - за кота чи кролика.

Виглядало наше опитування дуже кумедно: спершу доводилося довго і нудно пояснювати полякам про східний гороскоп і тварин ( у Польщі про це мало хто знає, а святковий асортимент крамниць не рясніє поросятами-бичками-щурами в залежності від року, що надходить). Далі, коли люди здивовано відповідали, що не мають зеленого поняття про жодні гороскопи і кроликів з котами, пропонували їм не заморочуватись і просто відповісти на запитання, яка тваринка подобається більше. 

Здається, у Вроцлаві переміг кролик. Бо він "милий, пухнастий, дітям подобається і повинен приносити багатство (зрозуміло, з яких причин :)" 

На останній конференції "Polska Polityka Wschodnia", яку щороку організовує у Вроцлаві Колегіум Східної Європи, віце-міністр закордонних справ РП Кшиштоф Становскі розповів одну цікаву річ -  відразу після революції Польща пропонувала "помаранчевій" українській  владі  молодіжні обміни. Мовляв, саме у такий спосіб, через таку співпрацю свого часу вдалося поліпшити стосунки із Німеччиною і, як результат, нещодавно вже видали спільний підручник з історії.  Тоді Україна чи то відмовилась, чи просто проігнорувала пропозицію.  Тепер же, продовжував віце-міністр, таку пропозицію отримала Росія і  якщо вона погодиться, то буде дуже прикро, що із Росією ми такі обміни маємо, а із Україною - ні.

І що ж? Читаю, що під час візиту Медвєдєва до Варшави документ про посилення співпраці та молодіжних обмінів Польща та Росія таки підписали. Найближчим часом планується створення фонду, розробка планів, бюджетів, процедур, а перші обміни відбудуться вже навесні 2011 року.

У польському міністерстві освіти кажуть, що подібні форми співпраці окрім Німеччини, мають ще  із Литвою та Ізраїлем, а от з Україною все ніяк не домовляться...

( Після революції )

( Що далі? )

( Про мовне питання )

УКРАЇНСЬКИЙ "СЕПАРАТИЗМ НАВПАКИ"
"Україна – держава, у якій існує щось таке, як "сепаратизм навпаки". І на сході, і на заході найбільш затяті не хочуть відділити свій регіон від України, але хочуть випхати інших. Так парадоксально можна сказати, що та цілісність України утримується головним чином не завдяки тому, що люди так люблять, шанують один одного чи хочуть цього, а  завдяки тому, що кожен вірить, що переможе, що Україна буде наша. Це те, чого не можуть збагнути експерти на Заході, які завжди питають мене – ну, коли вже буде той поділ? Я відповідаю жартома, що не розпадеться, на жаль, бо кожен вірить, що переможе – навіщо ділити Україну, якщо можна загребти собі всю. Звісно, так не повинно бути".

УЯВІМО, ЩО...
"Я думаю, що все вдалося б виправити, але спочатку треба збудувати правову державу, бо без цього не вдасться провадити жодних перемовин, шукати жодних компромісів. Уявімо, що із правовою державою розібрались. Далі – відмовитися від мови ненависті, звинувачень, від спроб змаргіналізувати опонента, що, звісно, не виключає дискусій навколо ідей. У національній політиці треба виокремити процес десовєтизації (який є необхідним у випадку України), щоб його не розглядали як процес дерусифікації,  як загрозу втратити щось своє. Бо зараз політики займаються підміною цих понять".

Як і обіцяла, викладаю записи із вроцлавської зустрічі з Миколою Рябчуком.  Тут практично усе, що пан Рябчук говорив того вечора, у моєму перекладі (так нашвидкоруч) із польської.  Цілком можливо, що чимало із усього цього  вже десь-колись було сказано і написано. Але мені було дуже цікаво, як, зрештою, й усім присутнім.

( Європа, або Сад Меттерніха )

( Україна - помаранчева Росія? )

У другій частині - про те, що сталося з Україною і що робити далі , про мовне питання, а також про український "сепаратизм навпаки".

Учора у вроцлавському консульстві України побував один чиновник із Донецької ОДА. З порогу заявив, що говоритиме російською, а ви якою? Коли директор консуляту відповіла, що, звичайно ж,  українською, пан "здивувався" – мовляв, в Україні російська мова вже практично друга державна.

Мені  пощастило бути присутньою лише на завершенні цієї зустрічі  (про її  "чудовий початок"  згодом розповіли директор консуляту та керівник кафедри україністики Вроцлавського університету). І, о диво!  Під кінець розмови пан раптом каже  щось в стилі "ну що ж, як так дуже хочете, то можна трохи і українською поговорити".  Причому  розмовляв українською він цілком пристойно...

Тим часом увечері після тривалих вакацій  наш «Український літературний салон»  знову приймав гостей. Презентували "Ogród Metternicha" Миколи Рябчука.  Повна зала людей, багато студентів (приємно, що не тільки україністів) і майже дві години цікавої розмови  із автором – про Україну і Європу, про мову, про те, як українцям далі жити… Постараюсь днями розшифрувати і викласти текст зустрічі.

Сподобалось питання молодого поляка про те, що от тягнуть Україну до Європи, а чи розуміють самі українці, що таке ця Європа, чи  насправді  вони туди самі хочуть?

"Чи це чоловік пані?.. Ну от, хотів говорити до пані рідною їй мовою, а пані Юлія, виявляється, має карту побиту", - польський прикордонник на пішому переході Медика-Шегині демонстрував свою доволі непогану  українську. 

У "вагончику" із табличкою "Вхід в Україну" прикордонниця, взявши для контролю паспорт мого чоловіка, все запитувала "Куди йдете?" - "В Україну." - "Я питаю, куди йдете?" - не вгавала вже роздратовано, бо ж, виявляється, у це запитання пані вклала усе, що її цікавило, й іноземець мав видати відразу всю інформацію - місто, до якого прямує, назву вулиці, мету поїздки... Звичайно, навіщо ускладнювати собі життя, чітко ставлячи запитання, повторюючи їх за потреби, коли можна просто вигукнути, невідомо до кого "Куди?" 

Що ж, у такій ситуації у відповідь хочеться  лише назвати буквально те місце, у якому нині перебуває Україна.  
                                                  

Відколи живу у Вроцлаві, влітку почуваюся тут ніби на курорті. Будинок, у якому живемо, та його околиці перетворюються для мене на такий собі пансіонат десь на узбережжі.  Вечірні прогулянки біля річки, веселі дачники на ділянках навпроти нашого вікна, і разом з тим, тиша та майже безлюдність району, який залишили на літо студенти...

А вчора ми були на справжньому  місцевому курорті - під назвою "Морське око". Польською "kąpielisko", а іншими словами рекреаційний комплекс із водоймою. "Морське око" знаходиться у затишному райончику  Zalesie, неподалік від Щитніцького парку. Водойма - штучна, із гірками, містком і всякою всячиною, а довкола неї - пляж, дитячі майданчики, тенісні корти, спортивні зали, майданчик для грилю, бари-кав'ярні і т.і. Такий собі аквапарк просто неба.

Вхід - 10 злотих, але людей однаково багато (обідньої пори черги неймовірні), особливо сім'ї із дітками. Є чимало хитрунів, які лізуть через паркан. Загалом чисто і спокійно, хоч, як і всюди, публіка є різна...

До речі, Вікіпедія розповідає, що перші проекти відпочинкового комплексу із усією інфраструктурою на цьому місці створені у 1911 і 1912 роках, потім - у 1927 році. Нині таких місць у Вроцлаві, як довелося почути із розмов у черзі біля входу, залишилося не так уже і багато (що закрили, а що у постійному ремонті).

Багатий цей місяць на мандрівки. Отже, буквально кількома рядками:

Прага.

- Ух ти! Масква-а-а, - захоплено вигукував малюк, оглядаючи панораму Праги.
- Нєт, синочєк, ми нє в Масквє, - відповіла мама.

Без сумніву, красиве, неповторне і варте уваги місто. Але без "ах!" та розмов про магію і казки... Мабуть, наше серце уже зайняте  іншим містом :) Щодо підслуханого діалогу, то російську у Празі чути звідусіль - не тільки туристи, але й засилля тих, що понаїхали за "життям у казці", створюють якусь, м'яко кажучи, дивну атмосферу.

Славське.

Дякувати богу, я та колеги-поляки, із якими ми вибралися до Карпат у відрядження,  доїхали туди живими-здоровими. До кількагодинного очікування на кордоні  (хай навіть без нормального туалету, серед гір і джунглів борщівника) усі були ще якось морально готові. Але дорога  від кордону за напрямком Самбір-Дрогобич-Стрий - це те, що й словами складно описати. Густа, чорна, непроглядна темінь, практично жодного вказівника і зруйнована, наче пральна дошка, дорога.  Насправді місцеві розповіли нам про два шляхи - один коротший і гірший (туман, розмита дорога і т.д.), інший - довший, але так би мовити, більш цивілізований. Ми ж вирішили не повторювати  гіркий польський досвід, та коли кажуть, що туман і погані умови, їхати таки безпечнішим... Поляки постійно нагадували водіям, у кого скільки залишилося дітей та божилися, що тепер ніколи не нарікатимуть на польські дороги. Підозрюю, що це був останній наш  "неміський" службовий виїзд в Україну.